Віра зайшла в лоджію балкона. Трішки химерну, зате досить містку як на неї одну. Її манило свіже вечірнє повітря. Дихаючи ним, вона спостерігала як ніч починала вистромлювати з-під своїх вод кораблі зір – непотопну флотилію, подумки приєднувалась до неї. Десь далеко внизу повільнішали тролейбуси та вмовкали гуки. Подеколи гримали вхідні двері до будинку. Спільний будинок, у якому в мене нема жодного спільника, - промайнуло в голові. Чому ті двері називаються вхідними?! Мені більше до вподоби вихідні. Сусідський пес Нечипор сидів напоготові при вході. Зустрічає. Може й собі песика завести?! Була б компанія в Ничипора. В разі чого сусідський хлопійко би вигуляв, він тварин любить. Назвала би Буля, булочка, у ванні би купала, а він до мене вушками би тулився альбо носиком, був би білий-білий, проте не альбінос. І хорта не хочу - самі кістки, і доберманів, хвостів запопадливо обрізаних, мені не треба. Бульдога? В жодному разі, у нього ноги короткі та ще й товсті, і саме лише м’ясо. І не бультер’єра. Хіба сенбернара або ще краще – пуделя, пелехатого-пелехатого. Буду йому кожушину щодня вичісувати, за вушком чухати, ласеньким частувати. Бу... Несподівано у Віри обірвались всі думки – вулицею йшов її рятівник. Ще б мить і вона, очманіла, спускалась би вниз просто по стіні будинку пожежними сходами, щоб красненько подякувати. Але оскільки була дівчиною трохи розважною, навіть не стрімчака вскочила в хату з лоджії, хоча треба віддати належне, одягнулась нашвидкуруч, знала, що їй треба конче, навіть двері відчинила нарозхрист – і сусід тут як тут. Вона одразу й випалила: - Ой, це ви! Дякую за порятунок. Пробачте, що завдала вам клопотів. - Та то ви пробачте. До речі, хоч познайомимось. Вас зовуть Віра, мені вже доповіли, а мене, приготуйтесь, так вже батько нарік – Геній... Доводиться мучитись інколи з поясненнями. - Може він знав щось таке, про що ви і не здогадуєтесь. Вашу приховану геніальність, у поводженні з жінками, до прикладу. - Хтозна, а ви не дуже поспішаєте? - Ой, так-так, пробачте, - такнула, мовби схаменувшись, Віра. - На все добре. - Шкода. Буду чекати нової зустрічі. Будьте обережні! Бережіть себе! - Дякую. До побачення, - уже здалеку ледь чутно промовила дівчина і швидко щезла з-перед очей, навмисно ховаючись за сходами, в першу чергу від себе. Вона відчувала шалену незручність, чомусь у дивний спосіб допікала невідома досі розгубленість, і, як Віра не старалась, вона не могла змогти в собі приємного солодкого перестраху, бігла би на всі чотири сторони одночасно, особливо в зворотньому напрямі, щоб знову зустрітись поглядом з сусідом, з Генієм, якщо він не збрехав, що його так зовуть. Цікаво, як він пишеться, бо ім’я надто вже дивакувате. Може, він її просто розіграв, дурненьку?! Мабуть, видалась йому незграбою чи, ще ліпше, пустенькою. На подвір’ї дзявкав Нечипор. Зголоднів, бідацтво. Треба буде його підживити. - Я зараз, зачекай, - якось зніяковіло шепнула примарнілому псові. Коли поверталась, від хорта і слід простиг. Генія теж ніде не було. Вдома закачала рукави й почала прибирати. Ввімкнула порохотяг, мама вперто називала його пилососом, але Вірі від слова сосати було зле, смоктати, ссати, куди не йшло, але не ..., краще вже "vаcuum cleaner”. Частенько шум цього екзотичного ящичка допомагав їй відійти від пережитого. Під час збирання порохів мимоволі закортіло співати. І ноги самі понеслись у тан. Було б з ким, всю ніч би протанцювала. А що танцювати Віра вміла, то таки вміла, був би партнер, самій зовсім не цікаво. На сон відкрила томик з віршами, подарований сестричкою Томою як лік від фізичної втоми. Рядок вискочив на очі сам: ”Безсилля, що сидить в мені, ховає сумнів в глибині”. Віра відклала книгу вбік, ще раз повторила про себе рядок, написаний понад 300 років тому Беділем, і, міцно притуливши до себе свій символ вічності – черепаху Азю, пірнула в світ світлих фантазій.