Мар так і не зголошувався. Ні тобі дзвінка, ні тобі листа, ні тобі жодної меси на пам’ять. Канув. Віру викликали щось рекламувати на конференцію, якимось незрозумілим чином пов’язану з Бульхейром. Ця загадкова конференція мала би відбуватись в селі. Нобель на Волині, було б непогано, якби Віра отримала там Нобелівську премію. Віля носиться зі своїм Палау, а хочеться пошвендяти містом і не самій! Ніка дістала джинси з дірками на колінах і замком на задку, сіру гаптовану сорочину і такі ж сірі шлапаки на танкетці та й посунула блукати бульварами міста. Вітер не допікав. Хмари сопіли носами, наче їм щойно повикручували хвости, одна, найліпшечка, нагадувала колобка, що від мами втік і від тата втік, і від Ніки втече, хай-но зачекає. Горобці тицялись носами в порохи, цього добра на всіх вистачає, голуби проривались просто під ноги, знасилюючи покинені шкірки та шкаралупи. Від крамниць несло дріб’язковістю, а на скруті вулиць біля двох понівечених машин стояло кілька роззяв. Ніка купила з рук газету та й сіла на добротну лаву якраз у найприємнішому місці, звідти можна було оглядати усе навколо і бути непоміченою. Невдовзі на другу сторону лави присів приємно вбраний молодий чоловік. Він розмовляв по телефону. Потім, коли закінчив розмову, звернувся до Ніки легко й невимушено: - А як на рахунок кави? У мене в запасі півгодини, може розділите зі мною трапезу? Ви яку любите? - Капучіно. Шоколадне. - Ходімо за столики. Столики стояли поруч під обдертим тентом. Хлопець приніс дві кави з тістечками. - Я забув спитати, які тістечка нині в пошані. Зрештою, вибору тут нема, бери, що дають. До речі, я Спиридонович. А ви? - Бенедиктівна, - упоравшись з насуванням сміху, відказала Ніка. - То ваш батько теж не ликом шитий. - Такий вже дістався. - А по секрету для спецагента ім’я скажете? - Забула. - Ім’я ще цікавіше, дуже східне. - А ви, крім дівчат споювати, ще чим займаєтесь? - Плюю та лапаю. - Робота не з простих. - А ви? - Cпочатку лапаю, а потім плюю. - М... Це щось новеньке. Було б що лапати. Ну і як? Вдається? - Що? Лапати чи плювати? - І те і друге. - Як коли. - А що більше? - Плювати. - Мені теж. - То ми споріднені душі. - А якщо серйозно, ви хто? - Питання на засипку. Хіба не видно? - Та так. Пробачте. І як я не здогадався! Ви ж прихильниця газети... Дайте поглянути... "Слово - чого-чого? – Про-сві-ти”. Ну і про які світи ви вже довідались? - Як вам сказати... Різні. - Варті опльовування і не варті? - Ви так одним махом і влучили в саме ядерце. - О, якби ж то було ваше серце... Глянув на годинник. По його обличчі наче мурашка полізла. - Пробачте. Запізнююсь. Бувайте, мав би плювальницю, неодмінно би вам подарував – потрібна річ у вашій справі. - Дякую за каву. - Пийте на здоров’я. - Вдалого вам полювання. Може з другого разу і у вас щось вийде. - Ви мене інтригуєте. Як дасть Бог, зустрінемось. Кивнув головою і, не обертаючись, швидко пішов вздовж алеї. Настрій у Ніки розпогодився. Екзотичне Ви, про яке вона знала лише з книжок, накладене на вільну, достатньо легку манеру розмовляти залишало по собі особливий шарм. Хотілось підвестися з-за столика і, не звертаючи ні на кого уваги, пливти по морозиво. Полуничне. Або з горіхами. Кедровими. Що вона і зробила.