Серце Вілине палало. Геній був поруч. Постійно і у всьому. Він був біля неї і в ній. Вони напливали тілами, одне на одне, і думками, легко і вільно, сходились як води, що рухаються в одному напрямі, без сумніву, без натиску, через жарт і фантастасмагорію оточення, через реальну ірреальність. Двоє молодих людей, необтяжених відповідальністю за інших. Дві цікаві особистості, що не нудяться одна від одної. Двоє художників, обдарованих даром відтворювати побачене й почуте через насичений колір, виразне світло і оточуючу його тінь. Двоє свіжих одиноких тіл, повних неспитої енергії та нестримного бажання упірнути в інше й загорнутись ним, якщо не на віки, то хоча б на мить.
Вони занурювались у води живого океану і, ледь піднявшись над ним, обплутувались тілами, мов кумедні морські істоти поруч, видивляючі свої очі за ними. Навіть розмірено спокійний розкішний готель у Корорі, розташований на мальовничому пагорбі, з якого виднілись Скелясті острови, не міг зупинити тіл, розбурханих теплом і свіжим морським вітром, від постійного єднання. Вони нагадували собою мушлю, що, трішки розхилившись, стягала свої стулки докупи. Здавалось, їм не судилось коли-небудь втомитись говорити і кохатись. Ними керувала сама природа, вони всеціло належали їй, як кожна якнайменша комашка. У цих краях, де на днищі вод відтворюються величезні колонії коралів, де усе незбивно еротичне, тягнуче, закручуюче, двоє вільних молодих людей різної статі з однієї Батьківщини, закинених в далекі іншомовні краї, навряд чи змогли б не потягнутись один до одного. Тепер ні Віля, ні Геній уже не належали собі, вони розчинялись у пестощах та любощах, запливаючи одне в одного, або накриваючи собою, як це роблять острівні птахи, підкладаючись чарівними рифами одне під другого, віддаючи і не втрачаючи, беручи і не пересичуючись. Їх заносило геть усюди: вони кохались біля уламків старих японських літаків, залишених ще з Другої Світової, на розлогих деревах з пишною кроною і просто на піску на березі. У ті хвилини Віля уявляла себе печерою, в яку запливає, вигинаючись, риба, твердіючи і м’якнучи, випинаючись і тихнучи.
Життя було грою. І коли Геній у пориві жарту пустив плисти човником Вілин дуже дорогий мобільник, вона лише сміялась. Якщо б у цю мить він викинув і її одяг, Віля б продовжувала тримати усмішку. Між ними стояла повна довіра, а на Палау їм не треба було нічого, крім самих себе. У цьому Віля була повністю впевнена. "We’re in love”, "we’re in love” неслось від Вілі луною через океан на кишенькові телефони друзів і знайомих. "We’re” дуже нагадувало Вірі її ім’я і їй хотілось повторювати цю фразу за Вілею щоразу знову і знов.
Зрештою, підходила П’ятниця, день, коли у зайнятих по вуха роботою Робінзонів зазвичай закінчується самотність, вона мала завершитись і у Віри, адже ж саме цієї суботи прилітає Віля, а вона, судячи з розмови по телефону, готується спакувати у валізу не тільки сам Корор, а й всеньке Палау. Отож слід чекати на сюрпризи, вона навряд чи не привезе бодай кілька коралів, а ще буде безліч безцінних спогадів про дні та ночі в раю обіймів і солоду солоних бризків недосяжних для Віри океанських вод. ***
Ніка непробудно марила Маром. У снах неслась на конях, все довшаючими осінніми вечорами припадала до свого улюбленого фортеп’яна і грала, заливаючись не сльозами, а музикою, доповна звіряючи свою тугу і жаль інструменту. Це вона кликала його Мар, був він Мар’яном, скаче, напевно, зараз з якоюсь Мар’єю – Марією, навчає, бо не переводяться учениці в горах, а він уміє впливати, щільно заходити в серце і піднімати його на диби.
Ой коню мій, коню,
Золотая грива...
|